Мати, Руслана Гавриш
Бодай у зболеному сні явися, сонечко, мені…
Року 1997, 19 квітня, о 18:35, в суботу, напередодні Вербної неділі (тоді, як і цього року, випав сніг) у сім’ї Андрія Гавриша народилася нова душа, первісток, хлопчик вагою 3 кг і ростом 51 см, а Україні – її великий патріот. Це був найкращий подарунок від Бога, який отримали батьки. Стосовно вибору імені не було розбіжностей. Ім’я обрав тато, назвав сина Назар, бо Ісус Христос із Назарету, а хрещення було на Великдень.
Життя Назарчика починалось, немов у казці. Маленька крихітка стала найбільшою цінністю для батьків, їхнім життям і любов’ю. Він був частиною буття для рідних, часткою повітря, яким вони дихали і помислів, що ним жили.
Перше слово сказав із колисочки: «Мамо». Мовлене устами янголятка, воно осяяло хатину, як дар Божий.
Минав рік, і два, і шість років… Ріс Назар на славу батькам, як тихо ростуть дерева, як сходить сонце, розцвітає квітка, як тихо світить веселка і гладить дитину по голівці рідна рука.
Тільки зіп’явся на ноги, а одразу хотів збагнути увесь світ. Очі глибокі, кольору ліщини, дивились широко, цікавився хлопець усім: слухав мамину добру казку, батькові поради, подобалось робити перші протопти на снігу, блукати парком, озером, полями, садами, роздивлятись дерева, любив тварин, мав улюбленого собаку Оскара, тому й виникла пізніше мрія жити поблизу лісу.
Перші його іграшки були книги, він любив обводити ручкою літери, тож навчився швидко читати і робити математичні розрахунки ще в 5 років. З того часу книги стали його справжніми друзями. З них складав будинки, а вони розвалювались і йому хотілось побудувати справжній будинок, і це була його ще одна мрія.
Ще малого Назара запитували:
Ким ти хочеш стати, коли виростеш?
Вченим.
А що ти будеш робити?
Розказувати по телевізору про тварин, – впевнено відповідав хлопчина.
Через якийсь час знову цікавились дорослі:
Ким ти хочеш стати?
Будівельником.
Ти будеш споруджувати будинки, як твій дідусь?
Ні, я буду розказувати, як треба будувати, – знову впевнено відповідав Назар.
Дорослі посміхались і говорили, що з нього виросте неабияка людина.
Дні дитинства, наче плин води. Проминули роки в дитячому садочку і Назар пішов до школи, це було 2003 року. Заняття в школі були цікавими: тут навчився грамотно мислити, бачити прекрасне в усьому. Розв’язувати складні задачі для нього було задоволенням, на уроках історії перед очима проходили образи минулого, а любов до Батьківщини, свого народу і його мелодійної мови прищепила його мати і вчителька.
Особливий зв’язок був із батьком. Вільні від навчання дні Назар проводив на пасіці. Затамувавши подих, слухав розповіді про бджолиний світ і мріяв бачити свою країну з таким устроєм. Разом з батьком посадили горіховий сад, а самостійно – авокадо, апельсин і мандарин, з якого смакував плоди.
Турботливо доглядав за виноградом. Мріяли з батьком поставити вітряк, і ще дуже багато було задумів…
Любив подорожувати, хотів побувати в різних країнах, але жити тільки в Україні.
Таїнству молитви його навчила бабуся. Назар ріс різностороннім: любив футбол, баскетбол, біг, катання на велосипеді, плавання, гру в шахи. Часто брав участь у різних турнірах та олімпіадах і завжди отримував нагороди. Закінчив школу із золотою медаллю в 2014 році.
Далі продовжив навчання у Прикарпатському університеті на прикладній математиці. Різноманітні науки заполонили його душу. На першу стипендію купив книги, і так щоразу.
Він став «лицарем на білому коні»: самовідданий, благородний захисник скривджених, вихований і підкреслено чемна людина, любив друзів, ніколи не брехав, нічого не боявся і нічого не просив, мудрий, поміркований, мужній, гідний син своїх батьків.
Долі у кожного різні. У Назара була, як Дніпро, широка, глибока і бурхлива.
Його погляди формувались під впливом прочитаних книг і суспільно-політичних подій, що відбувалися в країні. Так зароджувалась любов до України.
Ще навчаючись в університеті почав працювати, швидко робив кар’єрний ріст, колеги поважали, цінували Назара і прислухались до його думки.
У 2019 році закінчив навчання і продовжив працювати програмістом – це та мрія, яку встиг досягнути.
Назар зустрів свою любов ще в університеті, свою Тоню. Вони вподобали одне одного з першого погляду. Це було кохання без зради, брехні, підлості, бо закохані не здатні на жорстокість. «Так ніхто не кохав, через тисячу літ лиш приходить подібне кохання…», – так поетично можна сказати про їхні почуття. Вони мріяли створити сім’ю, виховувати дітей.
Батьки мудро і терпляче знесли те, що їх витіснила із синівського серця обраниця. Вони відпустили сина, аби тільки щасливі були діти. В уяві змальовувались картини весілля, коли за столом сидять побратими і весело вітають наречених. Та цьому не судилось відбутися.
І тут казка перервалась… До нас прийшло страховище війни. Коли чорна біда накрила рідну землю, коли країна горить у вогні, стогне від болю, тоді совість і обов’язок Назара заговорили потужним голосом: «Я дав присягу, я іду захищати Батьківщину! Як я буду дивитись своїм дітям в очі, як я буду дивитись в очі собі!» І пішов… А батьки вдруге відпустили сина, вирядивши його на війну. Молились, благали Матір Божу захистити своє чадо. Назар був вимогливим офіцером, але добрим і справедливим до своїх побратимів. Він був людиною неймовірної сили, із залізними мускулами, вродливим голосом. Овіяний вітром, засмаглий на сонці, міцний, як дуб, сильний і ставний, нагадував козака-запорожця, який бореться за свободу і незалежність.
Батькам завжди говорив, що у нього все добре, але вони розуміли, як може бути «добре» на війні.
Виконуючи бойове завдання у Бахмуті, Назар отримав поранення під час мінометного обстрілу. Важке поранення, операція і смерть… Чуда не сталося!
6 лютого зупинилось серце люблячого сина, брата, онука, нареченого, вірного сина України, патріота.
Назар горів полум’ям любові до Вітчизни. Він пішов захищати Україну не тому, що ненавидів тих, хто перед ним, він дуже любив тих, хто позаду нього. Прикро, що так і не дізнається про перемогу, за яку віддав життя.
Батьківська любов до синів оспівана в піснях, опоетизована у віршах, пензлем змальована на полотні. Можливо, в останню хвилину стогоном вирвалось із грудей тільки одне слово, як остання надія на порятунок, як молитва: «Мамо!» Але матері поряд не було.
Тепер мати-страдниця чекає свого сина-воїна, коли зайде в кімнату і скаже: «Матусю, здрастуй! Зніми з голови чорну хустку, витри сльози-печаль і сядь край столу не зажурена, а трошки усміхнена, як ти це вмієш. Я прийшов до тебе, я твій син». І мати чекає і згадує: перші поштовхи ще в утробі, день, коли народилось немовля, недоспані ночі, коли серце затерпало кожен раз, як була температура, коли нюхала запах своєї дитини і її огортало невимовне щастя, коли віддавала себе тисячі й мільйони разів, коли пропускала крізь себе кожен успіх і будь-яку невдачу кровинки, коли жила ним!
Пригадує його чарівні слова: «Мамо, дорогенька, рідненька, ти найкраща у світі». Так говорив Назар кожного ранку, коли заходив у кухню снідати. А мама подавала його улюблені страви з картоплі і, легенько нахилившись, цілувала в шию і нюхала запах уже своєї дорослої дитини. А ще Назар любив смакувати морозиво з вишнями і дивитись фільм або футбол з батьком.
Разом з мамою ходили на Великдень до церкви, святили паску.
Цього року паску мама освячувала сама. Свят у батьків уже не буде, тільки сльози. Мама бере в руки телефон, знаходить номер сина і дзвонить, а у відповідь тиша… На душі стає боляче, серце розривається з розпуки. Вона ніколи не видалить номер сина! Іще часто буде телефонувати, навіть коли усвідомить, що її кровиночки вже нема.
Сьогодні важкий день, 19 квітня, день народження Назара, йому виповнилося б 26 років. Мама використала парфуми, які подарував син. Це останній його подарунок. Цю пам’ятку вона буде берегти особливо і користуватися раз у рік – в день народження сина.
Залишились тільки болючі спогади і світлини. А ще пасмо волосся і бірочки, які прив’язують новонародженим. Материнин біль найважчий.
Марія народила на світ Ісуса. Вона була простою жінкою, а після народження дитини стала Святою. Можна з упевненістю сказати, що кожна мати, в якої загинув на війні син – Свята. Адже вона так само, як і Марія, народжувала, вона так, як і Марія, любила свою дитину і передчасно втратила сина з волі кривавого тирана, задля щастя свого народу.
Бодай у зболеному сні явися, сонечко, мені…
Мама Руслана